І не втаїлася та постанова також від мінійців.
Зараз-бо Гера сама, служниці восприйнявши подобу,
Вбігла на їх корабель і дрібненько усе розповіла
Та потвердила, яку мав король з королевою раду.
Зараз Медея тоді приготовила шлюбнеє ложе
В верхній каюті судна, а мужі його всипали цвітом
Та застелили його, золоте на нім руно простерши.
Довкола ліжка повтикали списи, й прив'язали
Шкіри волові до них, та обвішали густо мечами,—
Так заслонили святе та закрили подруження діло.
Цвітку дівочу тоді потеряла нещасна Медея
В тім гіменеї неправім,— не мала в нім щастя зазнати.
А як предстали усі королю перед очі ласкаві,
Колхи й мінійці, й обі сторони річ свою предложили,
То розсудив Алкіной, що взять має Медею-подругу
Айзона син. Вчувши се, [не барились ні хвилі мінійці,
Рушили на корабель] та припони його відв'язали,
І під їх веслами знов балакуче заплюскало «Арго»,
Шлях свій верстаючи шпарко через Ампракійську затоку.
XX. ЗАКІНЧЕННЯ
Коротко ще розповім тобі, сину богині, Мусею,
Скільки ще я потерпів із мінійцями від бур при Сіртах
І як нарешті вони вийшли з того блукання по морю.
Много ще лиха прийшлось і на Кріті нам перетерпіти,
Де ми зайшли оглядать Трігітанта спижевого. Той нам
В пристань пристать не позволив, і був нам перестрах
великий,
Як нас ревучі вали, що їх зверху ще чорнії хмари
Поналягали, [всю ніч] кидали по бурливому морю.
Вже ми гадали: ось-ось розіб'ється о чорнії скелі
«Арго» прудке. Та стрілець Аполлон, що здалека влучає,
Дав себе бачити нам з недалекого Делосу й стрілку
Випустив серед Спорад і вершка гори [бездеревної],
Що її потім усі довколишнії люди назвали
Лисим островом, або Кранае. Та не мав він спромоги
Власною силою взять Айзоненка з бурливого моря,
Поки при собі носив ціну викупу свої провини.
Гнала назад нас гнівна мойра, і побілів Гіперіон
Не без причини. Аж як ми, веслуючи, Малеотіди
