Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/128

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
III.
 

Прокинув ся я. Сонце на заходї. Я сиджу на приспі, сорочка на мнї вся мокра: видно, що мене водою відливали. Лице напухло, але болю не чую нїякого, немов усе тїло затерпло. В хатї гамір. Кілька чоловіків сидить під шопою, кілька на перелазї. Гуторять і на мене зиркають.

— Начальник! Начальник! — почув ся гомін.

Один кинув ся отвирати лїсу.

Прийшов начальник, чоловічок низенький, товстенький, з виду добродушний. Хід дрібний. В руках черешня груба, як цїпивно. До мене.

— А що, любенький, спіймали? А видиш! Треба тобі було того? А тепер громадї біда, треба тебе пильнувати, поки не буде нагоди віддати тебе до суду. Тепер пора робуча, синочку, нема часу.