се подіваль, як го буду сольдаті прат кіяма. Не бой се! Ми се не престрашиме, же он полїтицки вазен, же он вельки пан і вельки Поляк! Ми му покажеме, же у нас є констітуце і ровноправност: цо Панталяха дусталь, то і Земеховски дустане. Як Буг над нама, дустане!
Панталаха не відповідав нїчого, — стояв спокійно біля дверий тюремної канцелярії, з лицем похиленим до долівки і з незапримітним іронїчним усьміхом, що грав довкола його уст.
Се був мужчина середнього росту, підсадковатий, але дуже сильно збудований і мускулистий, одягнений у звичайний арештантський мундур, себто в куртку з грубого, сивого сукна, в такіж шаравари і з такоюж шапкою в руцї. На ногах мав арештантські, великі та безугарні деревляники. Лице було обголене і зеленковато-жовте „від тюремних мурів“, волосє на голові коротко обстрижене. Була се звичайна „злодїйська, кримінальська“ фіґура. Лише в невеликих, чорних очах горіли іскорки великої, невичерпаної енерґії, впертости та невтомимої, вічно рухливої, хоч до низьких, злочинних річий оберненої думки, а довкола тонких і гарно викроєних уст грав на пів іронїчний, на пів жартливий, гумористичний усьміх, якого не міг прогнати навіть біль одержаних перед хвилею на тюремнім подвірю пятьдесятьох кіїв.
