арештанта найшла туга за свободою, він і потїшив його і лист до дому написав і відомість від свояків принїс, коли директор не допустив їх самих бачити ся з вязнем. „Спориш у службі собака, а по за службою чоловік“, такий був загальний суд арештантів про сього ключника. Тим то й не диво, що більша часть їх не любила Спориша, бо мали аж надто богато нагоди входити з ним у коллїзії в часї службових годин, а натомісь його людяні прикмети мало кому були доступні й потрібні. Та проте всї знали, що Споришови можна довіритись, що в разї чого він найгорячійше обстане за арештантом чи то перед директором, чи й перед прокуратором і найлагіднїйше судить усякі дрібні проступки против острого домашнього порядку тюрми, хоч супроти арештантів сам його остро пильнує. І Панталаха знав на скрізь Спориша, тим то щирі ключникові слова не обурили анї не розсердили його. Він промовив лише, знов уперши очи в землю і з деяким відтїнком смутку в голосї:
— Пане Спориш! Знаю, що ви добрий чоловік і говорите менї се з доброго серця. Але прошу вас, дайте сьому спокій. Знаєте, як то у нас кажуть: нїхто не знає, де другого чобіт глодже, і що з воза впало, то пропало. Найлїпше перестаньмо про се говорити.
