— Що таке? — запитав Панталаха, живо звертаючи до нього очи, в яких заблисли іскри радісного дожиданя, але зараз і щезли загашені силою волї.
— Знаєш, що цїла твоя втека описана в ґазетах?
— Так? — мовив Панталаха нїби розчарований.
— А так. Геть там народи про тебе читають, по всїх трактиєрнях та пиварнях раз у раз лише чути: Панталаха, Панталаха.
— А нехай собі балакають! — мовив сей і махнув рукою. — Що мене се обходить! Нїхто мені й цента за се не дасть.
— Отже власне помиляєш ся! — відповів усьміхаючись ключник. — Власне вчора вечером сиджу у Нафтули, а там якісь три пани їдять вечерю і читають на голос твою історію. Кажу тобі, описали тебе, як Бог зна якого Картуша. Прочитали і почали говорити про тебе, яка то шкода такого чоловіка. Ну, втрутив і я своє слово, почав оповідати, що знаю тебе, як ти поводиш ся у вязницї і там далї. Слово по слову, дійшло до того, що завтра — нїби то сьогоднї — маєш дістати буки. Глипнули вони по собі, далї один виймає срібного ринського і мовить до мене: „Прошу вас, пане, будьте такі добрі і дайте йому отсього ринського на памятку від мене“. Хвилю я ва-
