— Тихо будь! — остро мовив до нього Панталаха. — Хиба ти не чув, що се дар від сьвятого Миколая?
— Ага! — стиха прошептав зовсїм переконаний Прокіп. — А се що в нїм у серединї?
— То таке зїлє — ключове зїлє називаєть ся. Ти чув коли про таке зїлє?
— Чув. А щож се за зїлє?
— Кажу тобі, що ключове. Коли ним доторкнути ся до замка, то не треба й ключа, кождий замок отворить ся. Можна ним розкроїти зелїзо, так як ножем хлїб краємо.
— Йой! — скрикнув зачудуваний Прокіп, а потім усьміхаючи ся мовив: — Ану, нанашку, розкрійте отсю піч!
— А ти думаєш, що не розкрою? Чекай лише, нехай ніч западе.
— Гі, гі, гі! То буде цїкава річ! — радував ся Прокіп. — Я ще не бачив, як піч крають.
Тимчасом Панталаха виняв пилку з тої оріґінальної схованки і відвернувши чимось Прокопову увагу в иньший бік, моментально віпхнув її в щілочку свойого тапчана.
— Добряга Замєховський, — шепнув він. — Таки не забув мене. Нехай йому Бог дасть здоровлє! Рад би я знати лише, що то були за панове, що так хитро вивели в поле отого тамоватого Спориша.
