— Нї, не хочу до дому! — скрикнув Прокіп. — Там мене будуть бити. Волю тут сидїти і мовчати.
— Добре, гарно! — мовив Панталаха і погладив його по розчіхраній голові. — Сиди і мовчи, хоч би тебе не знати про що розпитували. Все кажи: не знаю, не бачив нїчого, не чув нїчого. А як будеш отак справувати ся, то дістанеш отсе!
І Панталаха мигнув перед Прокоповими зачудуваними очима срібною поверхнею внутрішнього вижолобленя обох половинок ґульдена.
— Дайте, дайте! — благав мало що не зо слїзми на очах Прокіп, простягаючи обі руки до блискальця.
— Е, ти би хотїв зараз! — мовив Панталаха. — Та бо ти ще не заслужив. Справуй ся добре сеї ночи, спи твердо, а завтра рано скоро встанеш, зазирни під подушку, то там знайдеш отсей дарунок. Розумієш?
— Розумію. Ай-яй-яй! Завтра! Тож то буде гарно! — скрикнув Прокіп плещучи в долонї.
Тимчасом Панталаха встав, наблизив ся до стїни, підскочив і вхопивсь обома руками віконних крат, а потім на руках піддвигнув ся в гору, поки не доторкнув ся лицем до крати. Хотїв бачити, чи швидко буде вечір. Тїнь від сумежної офіцини закрила вже цїле подвірє; очевидно вечір був уже близько, хоча сумерки
