не запали ще. А що се дїялось десь у початку осени, то Панталаха в одній хвилї догадав ся, що мусить бути не дальше, як сема година.
— За годину будуть замикати, — мовив сам до себе, — значить ся, маю ще годину часу. Сього може й вистане.
Потім зіскочив на поміст і пішов до дверий. Притулив на сам перед очи, а потім вуха до отвореної візитирки — на корідорі тихо, лише десь далеко, на кінцї корідора чути голос ключника, що балакає щось із вартовим жовнярем.
— Ага, сидять оба на пацї, — муркнув Панталаха. — Се добре. Сьогоднї на моє щастє нічну службу має Спориш, а він як набалакає ся з вечера, то потім дріматиме всю ніч. Тай до того в ногах не міцний: хоч би й найтихше ступав, то я почую його. Ну, ну балакайте собі, — додав їдко, — я вже знаю, про що ви там балакаєте, собаки! Моїми буками зуби собі полощете! Але чекайте ви! Заснїть лише в лиху годину, то вже я покажу вам, що вміє Панталаха! От би варто бути тут завтра рано і побачити ті їх пики, коли прийдуть до казнї тай глип-глип: дурень є, а розумного чорти вхопили!
Засьміяв ся коротким, безголосим, грудним сьміхом, а потім відійшовши від дверий полїз просто під тапчан і давай там за чимось
