й не хотїв думати про любощі, то й силкував ся поборювати свої »любовні примхи«, як він називав подібні епізоди, що трапляли ся йому вже не раз.
Він вмовляв у себе, що, властиво, панночка не представляла зі себе нїчого особливого, що в неї ніс за довгий, уста за великі, оваль лиця не зовсїм правильний, одним словом — вона зовсїм не красавиця й навіть не »в його ґустї«[1]. Та ось одного дня, спішачи до унїверситету, він здибав її на вулицї. Вона була одягнена по буденному, в довгому плащі, мала на голові скромний капелюх із простим білим пером, у руцї дешевеньку, чорну баранкову муфту, другу руку держала свобідно, а під пахою несла якусь книжку. Він зараз пізнав її й зараз зробив увагу, що пізнає її по ходї; її хід мав у собі щось незвичайне, щось таке, чого він досї не завважив у жадної женщини, щось таке плавне, свобідне, гармонїйне, що він відразу сказав сам до себе:
— Отсей хід я пізнав би між тисячами!
Він із якимось не то подивом, не то переляком глянув у її лице, і йому відразу зробило ся так, немов би хто ледовою шпилькою прошпигнув його серце. Він затремтїв, уклонив ся їй, вона з ледви замітним усміхом кивнула йому головою, і він, увесь тремтячи, в якійсь нетямі, не озираючись, побіг наперед, немов би крив не знати який дорогий скарб. Тільки по кількох мінутах він догадав ся, що варто б оглянути ся, куди вона пішла. Він озир-
- ↑ Не до його смаку, не до вподоби йому
