нув ся і, розумієть ся, не побачив її. Побіг назад на те місце, де зустрів ся був із нею, — розумієть ся, її там не було. Побіг вулицею туди, куди вона могла піти, блукав очима серед юрби прохожих — її не було. Яких сто кроків далї перехрещували ся дві вулицї. Він зупинив ся, мов одурілий. Куди вона могла піти? Прохожі сунули сюди й туди, у нього в голові мішало ся, поки, вкінцї, він не надумав ся, що тепер даремно шукати її. З важким серцем, сам не свій, він пустив ся назад у своїм первіснім напрямі, на унїверситет.
— Здиблю її другим разом і вже хоч би що, а мушу пристежити, де вона живе, — з такою постановою він увійшов у браму унїверситету.
Але даремно він, бігаючи на лєкції з одного кінця міста на другий, роздивляв по вулицях усїх прохожих панночок, даремно всї хвилї, вільні від працї, те тільки й робив, що снував по вулицях, »шукаючи другої голови«, як сміяли ся з нього товариші, — панночка більше не стрічала ся йому. Цїкаве було й те, що з товаришів, які були на памятнім балю й яких він із дріжжю в серцї почав розпитувати про незнайому панночку, жаден не знав її, не пригадував собі її; кождий звичайно був занятий своєю і близькими до себе; вона, бачилось, нїкому не впала в очі, нїкого не зацїкавила, нї з ким не була знайома.
З нетерплячкою ждав Рафалович найблизшого балю. Мясницї того року були довгі, балїв заповідало ся багато, і він потїшав себе надїєю, що коли не на однім, то на другім таки здибле її, а тодї вже не залишить зібрати всї потрібні інформації.
