Але доля зажартувала собі з нього: наскілько він, із ущербом для свойого скупого буджету, зробив ся неминучим учасником усїх балїв, вечерків[1], маскарадів та редут, які були в тім сезонї, настілько панночка мов завзяла ся, не показала ся нї на однім. У Євгена горіло серце, щось займало ся в душі мов невгасний вогонь; панночка все стояла в нього перед очима то в рожевій балевій сукнї, то в простому плащику і з легесенькою усмішкою, як ішла своїм маєстатичним ходом по вулицї. Не бачучи її, він не то що не забував, але, навпаки, закріплював у своїй памяти кождий її рух, кожде слово, кождий відтїнок її голосу, кожду рисочку її лиця. Він уже перестав критикувати правильність тих рисів, він чув, що вона перестає бути для нього предметом естетичного вподобання, а починає робити ся чимось таким необхідним до життя, як сонце, як тепло, як повітрє. Він не згадував про неї нїкому в розмові з товаришами, заховував її образ у найскритїйшій глибинї своєї душі, боячись, щоб анї хтось иньший, анї він сам не доторкнув ся її не то цинїчним жартом, грубою фразою, але навіть жадним нечистим помислом. І він дивував ся собі: давнїйше, коли йому трапила ся часом »любовна халепа«, він бентежив ся, тратив охоту до працї, зітхав і ходив блудом; тепер сього не було нїчого; він, що правда, бажав конче здибати її, але, проходивши по вулицях, вертав ся додому і з подвоєною енерґією брав ся до роботи. В ньому виросла і з кождим днем кріпшала надїя, що колись
- ↑ Забавових вечерниць
