таки він зустрінеть ся з нею, і, ще не знаючи, хто вона й яка, він почав у своїй голові укладати можність оженити ся з нею. Він почував, що з такою жінкою він міг би бути щасливий; що така любов, як та, що зароджувала ся в його душі, коли б знайшла собі взаїмність, могла б бути підвалиною до щасливого подружжя.
Євген був оптиміст, »невлїчимий оптиміст«, як називали його товариші. Все, що трапляло ся йому в життю, він вияснював собі на добро. Його опікунові при смерти вкрадено всї гроші, що мали у спадку лишити ся Євгенові. »Що ж,« — потїшав себе парубок, що був тодї на другім роцї прав і нараз опинив ся без нїякого вдержання, — »видно, що доля хоче мене загартувати, хоче виробити мої духові сили. Значить, я їй, мабуть, на щось добре придав ся.« Умерла панночка, котру він якийсь час любив. »Жаль, жаль,« — мовив Євген, — »але видно, не була менї суджена, а, може, ми були б нещасливі обоє.« І як у всьому вмів Євген віднайти добру сторону, так і сим разом, стративши слїд незнаної панночки, що запалила його серце, він помалу вспокоїв ся, перестав шукати її по вулицях і здав ся на долю, що сама — він вірив сьому — наведе його на найлїпшу стежку.
Так минув лїтнїй семестр. Він виїхав зі Льво-
