І він, усе ще машинально, зірвав ся з крісла, вхопив капелюх і, не попрощавши ся нї з ким, вибіг із покою. Того дня він пропустив усї лєкції, не доторкнув ся анї до книжки, анї до страви, але ходив, ходив вулицями, то звільна, то майже підбігцем, немов шукав чогось. І, справдї, він шукав свого бідного »я«, що готово було втонути в ясних безоднях сих чарівних очей.
Кілька день по тім він не бачив Реґіни. Формально уникав її, бояв ся глянути на неї, немов би обікрав її. Він чув за стїною її брязьканнє, і його серце млїло. Приходячи на лєкцію, він не вида́в її, — вона звичайно сидїла вже у своїм покою й не виходила витати ся з ним, і він був рад. Тільки обі брунетки вибігали, сильно термосили його руки на привитаннє так, як школярі-товариші, сміяли ся й підморгували йому, а коли »стара« пішла собі до кухнї, прибігали до нього і просили грати їм до танцю. Він грав, але нї за що у світї не був би глянув на ті двері, що зі сальону вели до покою, де грала Реґіна. Він бояв ся, щоб вона знов не показала ся у дверях. Вона не показувала ся. »І лїпше так. Дуже добре!« — говорив у його нутрі якийсь голос.
»Дуже добре!« Але чому властиво »дуже добре?« Для чого вона не покажеть ся нїколи? Певно, вона в жалобі, танцювати не буде. Ну, але так, подивити ся, послухати? Овва, нема що так багато і слухати. Не великий маестро! А поглянути на нього? Нї, Євген бояв ся сам собі признати ся, що їй може бути цїкаво поглянути на нього. Його дївоче-стидливе чуттє бояло ся на-
