Франка з особистих мотивів, але ж арґументи його, ідеольоґія його така, що її може взяти за свою кожний »фаховий« полїтик. Що правда, і такі типи у Франка не нові (пор. Бляйберґ у повісти »Петрії й Добущуки«, Хаїм Штенґель у поемі »По-людськи«) — їх устами Франко від 1875 р. проповідував українсько-жидівське порозуміння, яке що-тільки кілька лїт перед війною почало виливати ся у конкретні форми, а в теперішнїх часах чим раз більше стає фактом. Бо ж як узяти по правдї, то се була велика аномалїя, що від віків жило побіч себе два угнетених народи, кожний жив своїм власним життям, не знаючи (пор. Сурка), не цїкавлячись глибше долею сусїда, а тільки підлягаючи арґументації, збудованій на расовій ненависти й давнїх пережитках…
Малюнком непрошених »підпор громадянства«, тих »шпичок«, як їх називає Стальський (стор. 40), та батьків повіта доповнює Франко той образок галицької господарки полїтичного безправства, економічного визиску, національного гнету, образ, для якого накинув він чудові контури в »Основах суспільности«. Тільки за плечима таких батьків можливий такий фізик, що безкарно вбиває людські дїти, тільки під їх покровом може безкарно волочити ся шайка визискувачів, такі злочинцї, як Шнадельський і Шварц, тільки в імя їхнього розуміння спокою може використувати церкву той Єзуїт, що робить із Рафаловича Антихриста, та на їх послугах урядовцї можуть кожну й найновіщу хату зробити небезпечною для людського життя, і такий злочинний тип, як Стальський, може займати
