не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тільки тодї, як би-сьте купували[1] маєток.
— Нї, не хочемо. То не наш антерес![2] Ми люде прості, нас ледахто[3] обдурить. Що нам залазити в таке велике дїло? Нам аби на своїм вижити…
— Ей, люде! Будете колись плакати на свій нерозум, ви й ваші дїти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хлїб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.
— Та пан нам рають то, що панови випадає, але ми на те не пристаємо.
— Чому?
— Бо то не наш антерес.
— Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.
— Біг заплатить панови, але ми на те не пристаємо.
— Волите бути жебраками й попихачами, нїж панами у своїм селї, — гірко промовив Євген.
Селяни вклонили ся.
— Т-та! Пан своє знають, а ми своє.
— Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на
