Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/140

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 138 —

ваша. Отже знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.

— Та що нам з того?

— Те вам із того, що можете дістати на пана якого Жида, або ще гіршого пана.

— Ой, гіршого вже не дістанемо. А Жида волимо, нїж сего.

— А не лїпше б то було не дістати нїкого?

— Ба, чи ж ще!

— І закупити самим той маєток?

Селяни пошкробали ся в голови.

— Нї, пан нас щось дурять. Де то хто таке вида́в, аби хлопи купували панські маєтки?

— Ну, купіть ви, то й иньші побачать.

— Та бійте ся Бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?

— А які ж по вашому гроші на се потрібні?

— А хиба ми знаємо? Та там, певно, з мілїон треба буде.

— Смійте ся, люде! Маєток оцїнений усього на сто двацять тисяч, а на те сїмдесять тисяч позичено в банку.

— Ну, то нас банк злїцитує.

— Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що я вам хочу сказати, а вже боїте ся, що вас банк злїцитує. Фе, не будьте дїтьми! Адже видите, що пана не лїцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.

— Не хочемо! — в один голос скрикнули селяни. — Що з того, що банк пана не лїцитує, а нас, певно, по роцї пустить з торбами.

— Але ж не бійте ся! Чекайте. Я вам іще