ваша. Отже знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.
— Та що нам з того?
— Те вам із того, що можете дістати на пана якого Жида, або ще гіршого пана.
— Ой, гіршого вже не дістанемо. А Жида волимо, нїж сего.
— А не лїпше б то було не дістати нїкого?
— Ба, чи ж ще!
— І закупити самим той маєток?
Селяни пошкробали ся в голови.
— Нї, пан нас щось дурять. Де то хто таке вида́в, аби хлопи купували панські маєтки?
— Ну, купіть ви, то й иньші побачать.
— Та бійте ся Бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?
— А які ж по вашому гроші на се потрібні?
— А хиба ми знаємо? Та там, певно, з мілїон треба буде.
— Смійте ся, люде! Маєток оцїнений усього на сто двацять тисяч, а на те сїмдесять тисяч позичено в банку.
— Ну, то нас банк злїцитує.
— Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що я вам хочу сказати, а вже боїте ся, що вас банк злїцитує. Фе, не будьте дїтьми! Адже видите, що пана не лїцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.
— Не хочемо! — в один голос скрикнули селяни. — Що з того, що банк пана не лїцитує, а нас, певно, по роцї пустить з торбами.
— Але ж не бійте ся! Чекайте. Я вам іще
