— Та що нам із того? Він продасть, иньший пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.
— Ну, а як би ви самі купили?
— Що таке? Пасовисько?
— Нї, всї панські ґрунта з двором і з лїсами.
— І з лїсами? Гм, гм… Пан жартують собі з нас. Хиба хлопам вільно купувати панські добра?
— А йому ж би не вільно? Як вільно Жидам, то вільно й хлопам.
— Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?
— Жиди потраплять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?
— Не нашої голови на се треба, — мовили селяни, хитаючи головами.
— Ну, але прецї[1] варто б над сим подумати, — мовив Євген, присуваючи ся близше до стола. — Слухайте, люде. Я б вам повів[2] щось, але мусите менї дати слово, що нїкому про се не скажете.
— О, та кому б ми мали говорити?
— Дайте руку, що будете мовчати!
Селяни зацукали ся. Жаден не протягнув руки.
— Та можуть пан говорити, ми не скажемо нїкому.
Євген зміркував, що вони наструнчені проти нього, і постановив собі не відкривати перед ними всїх карт.
— Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тільки
