Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/138

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 136 —

— Але ж, люде, — мовив Євген, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сидїли, — що вам таке? Хто вам сказав, що я на вас гнїваю ся? І за що б я мав гнївати ся на вас? Хочете відібрати від мене свою справу — я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далї; в тім ваша воля. Я хотїв поговорити з вами про иньшу справу.

— Про яку?

— Ваше село досить велике, правда?

— Та досить.

— Кілько нумерів?[1]

— Та буде більше, як двістї.

— Ну, і нарід не такий дуже бідний.

— Ой, говоріть, не бідний! Та же не багатий.

— А все-таки, ґрунту маєте досить, худібка е, хлїб родить ся.

— Е, що з того! От маємо стілько, щоб з голоду не пухнути.

— Ну, а пан добре стоїть?[2]

— А Бог його святий знає.

— Має гроші? Чи, може, в довгах?

— А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.

— Отже кажете, що хотїв пасовисько продавати Жидові.

— Та то нам на-збитки.

— Ага. Ну, але я чув, що він би й цїлі свої добра готов продати.

 
  1. Домів; кождий дім має свої число — нумер
  2. Добре живе, добре йому поводить ся?