треба було післати за чим, і що найважнїйше, був мовчазливий. Дуже рідко з його уст чути було яке слово. Ходив, мов у глибокій задумі. І всї довкола, знаючи його хоробливий стан, не займали його і старали ся говорити з ним лагідно — і як найменьше. На його дивацтва[1] такі, як отсе ходженнє на вартї, не звертали уваги. Всї знали, що на нього »нападає часом«, але знали також, що про се найлїпше не згадувати йому. Тепер, видно, на нього напав привид — подумав собі Євген. Йому прийшли на гадку слова Ваґманової, що вона радо відправила б Барана, але Ваґман упер ся при тім, щоб держати його. Що воно значить ся? Чи він має в тім якийсь свій рахунок, чи держить його з доброго серця? Адже, справдї, не-аби-яке положеннє Баранове! Хорий чоловік, що »на нього нападає«, значить, хорий на таку слабість, якої всї боять ся, а на яку лїку нема, до того відомий як убийник своєї жінки — ну, коли б тепер Ваґман відправив його, то що його жде? Нїхто його не прийме, нїкуди йому дївати ся, хиба перевісити торбу через плечі та йти на випроси. Нї, видно Ваґман не такий злий чоловік, бо й вирахунку з Бараном не має, мабуть, нїякого. Держить його, дає хату, ще й платить дещо, а що Баран заробить від партій, то окремо — і жиє бідний чоловік.
Ідучи на обід, Євген побачив Барана на подвіррю, як порав ся щось коло криницї. Він поздоровив його. Баран уклонив ся йому, не мовлячи нїчого, але Євген замітив, що, перший раз від часу
