кликаним до інтервенції в таких делїкатних подружнїх справах.
— Але ж то не буде нїяка інтервенція. Звичайна візита. Ви вдаєте, що не знаєте нїчогісїнько, а ми обоє балакаємо собі, забавляємо гостя, — і при тій нагодї наші диференції вирівнюють ся. Тихо, мирно, незамітно.
— Дай, Боже! Ну, а коли ж би ви думали се зробити?
— Сьогоднї. Зараз. Усе вже готове. Що треба — накуплено, фякер чекає на вулицї. Прошу перебрати ся — й їдемо!
— Га, коли так, то служу.
Євген перебрав ся в візитовий стрій, вони оба зі Стальським сїли на фякра й поїхали. Їхали досить довго, бо Стальський жив на одній із найдовших вулиць, досить далеко на передмістю. Коли доїхали, Стальський задзвонив у хвіртцї. Вийшла служниця. Він велїв їй забрати з фякра пакунки, а сам із Євгеном пішов на ґанок.
У покою, що виходив до ґанку, крізь скляні двері видно було світло. Се був сальон. Таксамо світило ся в однім боковім покою направо. Стальський видобув ключ, відімкнув двері, і вони ввійшли. Стук їх кроків і гомін розмови залунав у тихому домі. По хвилинї вітворили ся бокові двері, і в них появила ся висока постать у чорній сукнї.
— Се моя жінка. Пан доктор Євген Рафалович.
Євген зирнув і остовпів…
Се була Реґіна.
