чоловік: або пан, або пропав. Як робити що, то робити до шпунту[1], а як нї, то й не зачинати. Як пізнав свою похибку, то зараз направити її.
— Значить, живете тепер зі своєю жінкою як слїд?
— От у тім то й річ! — мовив Стальський. — Знаєте, десять лїт жили ми з собою, як чужі, як вороги, робили одно одному ріжні пакости і прикрости — то так якось, повернути оглоблї у противний бік… як би вам сказати, не à propos. Рука не підіймаєть ся. Слово не вимовляєть ся. Так от я задумав зробити се якось принаднїйше. Солєннїйше[2]. Коли будемо самі обоє в хатї, то воно не вийде, — погань вийде, знаю наперед. Скінчить ся новими докорами, новпм гнївом. Дай, думаю, справлю перепросини, як Бог приказав. Запрошу чужого чоловіка, любого менї, перед яким не маю секрету й не потребую нї з чим ховати ся — вас. Щоб ви, так сказати, були за свідка.
— Але ж пане любий… — мовив Євген, та Стальський не дав йому докінчити.
— Прошу, пане меценас, не відмовте менї сього. Дуже вас прошу. Знаєте, від сього залежить спокій і щастє двоїх людей. А при тім дозволю собі пригадати вам, що ви таки винні ще менї візиту. Прошу не сперечати ся, не вступлю ся відси, доки не пристанете.
— Га, коли така ваша воля, то нехай і так, хоча, признаю ся, як кавалєр, я не чую себе по-
