— Ах, пане меценас! Прошу не згадувати про се! Я робив для власної приємности й не хотїв би, щоб ви за те почували ся до якогось обовязку супроти мене.
— Ну, та говоріть бо вже, чого вам треба, а то ми ще на самих церемонїях посваримо ся, — жартуючи, мовив Євген.
— Бачите, пане меценас, — мовив Стальський, опираючись головою на долонї, а ліктем на розї Євгенового бюрка, — тодї, коли я ночував у вас… ви були такі добрі і втрактували[1] мене тою чудовою наливкою…
— І вона не дає вам спати, домагаєть ся компанїї, — сміючись, мовив Євген.
— Нї, не те! Зовсїм не те! — мовив Стальський. — Бачите, тодї я наговорив вам про свою жінку всякої всячини. Пригадуєте собі?
В Євгена подерло морозом поза плечі.
— Так, от і вийшло. Відтодї я передумав дещо, придивив ся дечому й дійшов до того, що я також недобре роблю.
В очах Стальського, на кінцях його уст, у цїлім виразї лиця було щось мов насміх над тими словами; щирости, яка б давала їм властиву цїну, не було в його голосї анї слїду.
— Що ж, се похвально пізнати свою похибку, — мовив Євген, не знаючи, що йому сказати й по що Стальський виволїкає перед ним свої домашнї справи.
— Пізнати! Не в тому річ. Знаєте, я такий
- ↑ Вчастували
