ним, що мусїв сїсти на кріслї коло столика. І нараз у його голові забулькотіли нові думи, понесла ся їх течія зовсїм у противному напрямі, нїж досї.
»Варвар я! Погань! Нелюд. Адже вона божеволїє з терпіння, сама не знає, що з нею дїєть ся! Адже, побачивши мене, вона мов остовпіла, нездібна була слова промовити. Адже він знущаєть ся над нею, кождим словом шпигає, кождим позирком ранить, кождим рухом топче її. А я дивлюсь, як вона треплеть ся й мечеть ся з болю і смію критикувати її рухи! Я, проклятий естетик, роздобендюю[1]: сей рух смішний, сей вираз тупий, сі слова недоладні! Боже! Та невже ж у мене нема анї крихітки серця? Невже разом із любовю я стратив здібність до простого людського співчуття?«
Дрож пройшла по його тїлї. Пропасниця забігала по нервах. Зуби сцїпили ся, і він, ухопивши в обі долонї розпалене чоло, похилив ся над столом. Довго він сидїв отак і сам не чув того, коли з його очей полили ся пекучі сльози. Йому зробило ся лекше від них, і в міру, як лекшало на душі, — сльози лили ся, капали на стіл, розливали ся калюжками, текли річкою, поки не дотекли до краю стола. Тут вони сперли ся на якийсь час на гострім кантї[2]. Але з очей набігали все нові й нові краплї й доливали річечку, і ось вона перемогла кант і рясним градом крапель бризьнула на підлогу. Євген не чув того. В нього в серцї робило ся якось холодно, тихо, мов там залягала велика порожнеча.
