Думки зупинили ся, течія образів у фантазії зупинила ся, воля лежала зомлїла.
Голосне стуканнє до дверей сальону розбуркало його з того душевного зомлїння, примусило встати з місця й отямити ся. Машинально він обтер очі рушником, вийшов зі спальнї, замкнув її за собою і, промовивши »прошу ввійти«, наблизив ся до дверей сальону й відімкнув їх.
Двері широко відчинили ся, і в них стояв пан маршалок Брикальський, вистроєний, пахучий, усміхнений, щасливий.
— Чи можу ввійти? — запитав, кланяючись.
— Але ж прошу, прошу, — відповів Євген і також легенько вклонив ся.
Пан маршалок стояв хвилину у дверях. Його лице яснїло якимось незвичайним блиском, очі горіли, на устах тремтїв щасливий усміх, готовий, бачилось, в одній секундї зірвати ся бурею й вибухнути веселим, сердешним реготом. Потім він широко простер руки й кинув ся на Євгена.
— Ха, ха, ха! Коханий меценасе! Дозволь, нехай обійму тебе! Ха, ха, ха! Почтива[1] душе! Ну, дай же поцїлувати себе!
І він стискав, майже душив Євгена у своїх обіймах, не зважаючи, що сей з зачудованнєм зро-
- ↑ В розумінню польс. poczciwy, себто, чесний, не укр. уштивий, себто, чемний
