ту толоку, а він нам каже: »‚Ви дурні‘«. Так нам казав, їй-Богу! Ви дурнї! Що вам, каже, правувати ся з паном за якусь толоку? Що толока варта? Тьфу! Я вам не те скажу. Дайте менї тисячу ринських, а я вам виправую ввесь панський маєток, з будинками, фільварками й лїсами«. Ха, ха, ха!
Пан маршалок дуже добре наслїдував голос, і вимову, і жести селян, але при останньому слові таки не видержав й розреготав ся.
Євгенове лице потемнїло. Відблиск усміху щез із нього, але очі сильно й гостро вперли ся в лице маршалка.
— Пане маршалку, — промовив він спокійним, але твердим тоном.
— Але ж чекайте, чекайте, коханий меценасе! — перервав йому Брикальський, клеплючи його по колїнї. — Не потребуєте хмурити ся! Адже я дуже добре знаю, куди стежка в горох. Але я хочу скінчити вам їх промову, — се чудова штука! Ха, ха, ха! »Ая, прошу ласки панської, так нам казав той адукат. Але ми йому сказали: »‚Пане адукате, ми бідні люде, але на чуже не лакомі. Нам панські добра непотрібні, ми свого пана маршалка любимо й шануємо, а панські добра, то панські, а не наші. А ми з паном маршалком не хочемо правувати ся, і ми з ним погодимо ся, і просимо вас, аби ви нас не бунтували проти нашого пана маршалка. І аби ви нам віддали наші папери й те, що ми видали вам на штемплї[1] й на писа-
- ↑ Гербові марки
