нину, бо ми не хочемо вдавати ся в процеси, бо ми люде спокійні, а наш пан маршалок добрий пан, дай йому, Боже, здоровлє і многа лїта!‘« А що, правда, що добре вирецитували? Так, як ви навчили їх, правда?
— Пане маршалку, — мовив поважно Євген, — дуже перепрошую, але менї здаєть ся, що з сим останнїм питаннєм пан маршалок удали ся на невластиву адресу.
— Як то? Як то?
— Прошу приняти до відомости, що я не вчив нїкого й нїколи брехати, а про се, що менї тут вирецитували пан маршалок, нічогїсїнько не знаю.
— Як то? Не знаєте? Так се не ви навчили їх сього?
— Надїюсь, що пан маршалок не мають наміру ображати мене такими…
— Але ж, коханий меценасе! Ображати! Вас! Кленусь вам, ми вчора обоє з жінкою, почувши сю вістку від хлопів, зразу реготали ся, а далї задумали ся. А що, чи не лїпше б, справдї, зробити так, як нам піддає меценас? (Ми не сумнївали ся, що хлопи говорять із вашої інструкції). Замісць правувати ся за те дурне пасовисько — віддати їм його задармо?
Пан маршалок говорив ті слова так собі, нїби знехотя, з виразом щирости в голосї, але його очі впили ся при тому в Євгенове лице і слїдили кождий найменьший рух, кожду ледви замітну зміну виразу.
— Мене ся справа не обходить зовсїм, — холодно мовив Євген, — бо Буркотинцї відучора перестали бути моїми клїєнтами. Можу запевнити пана мар-
