говорив він радісно й дуже голосно, немов бажав, щоб і прохожі чули його слова. — А не диво, не диво! Давнї часи, як ми бачились. Ще й як бачились! А ну, прошу придивити ся менї добре, прошу пригадати собі, га, га, га!…
Він стояв на тротоарі, всміхнений, спотїлий, із капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обі руки, немов готов був на перший даний знак кинути ся йому в обійми.
Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвікер[1] на ніс, придивляв ся панкові, всміхав ся, покашлював, а далі сказав:
— Даруйте, пане, не можу пригадати.
— Валєріян Стальський! — з тріумфом скрикнув панок і знов зробив рух руками, мов би хотїв кинути ся в обійми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв непорушно, з поважним лицем, на котрому видно було напруженнє й надаремне шуканнє в закамарках споминів.
— Стальський… Стальський, — повторяв він механїчно. — Даруйте, пане!… Будьте ласкаві, допоможіть моїй памяти! Їй-Богу, стидно менї, але нїяк не можу.
Та нараз він ударив себе долонею в чоло.
— Ах! Ото, з мене забудько! Пан Стальський, мій домашнїй інструктор[2] у третїй… ні, pardon, у другій ґімназіяльній клясї!
— Так, так, так! — притакував Стальський і руками, і головою, і всїм тїлом. — Видно, пан
