меценас не забули. А якже, а якже, домашнїй інструктор… неправильні латинські verba, памятаєте?
— Га, га, га! Партіціпіяльні конструкції, ablativus absolutus! Ну, якже ж вам поводить ся, пане Стальський?
Меценас узяв подавані йому віддавна обі руки Стальського і, стиснувши їх у своїх пухких долонях, випустив. Стальський урадуваний, балакучий, ішов обік нього.
— Дякую, дякую! От жию, аби жити.
— Маєте тут яку посаду?
— А вже ж, а вже ж! Я в судї. Пан меценас іще тут незнайомі… Я тут офіціял[1] при помічнім урядї, маю під собою реґістратуру. О, я служу вже пятнацять лїт!
— Але ж ви, здається, були в війську?
— Так. Власне тодї, як я пана меценаса вчив, мене з шестої кляси відібрали до війська. Дурний чоловік був. Було шанувати ся, стати офіцером… Ну, я там зразу трохи шарпав ся… Знаєте, в війську мусить бути субординація. Так я й став на фельфеблю. А, вислуживши десять лїт, чоловік авансував[2] — ось вам і вся моя карієра.
Вони йшли довгою, простою вулицею, що вела на двірець залїзницї. Липневе сонце стояло майже над головами і пекло немилосерно, а довкола вулицї були самі мури і стїни, нїде анї садка, анї дерева. Духота. Меценас ізняв капелюх і мов
