Увечір того самого дня Баран стояв близько дверей Ваґманової спальнї, держачи капелюх у руцї. Ваґман сидїв на простому деревляному кріслї край старого бюрка, купленого десь на ліцитації[1] і пооковуваного залїзними штабами. Кождий сторож його камениць був обовязаний що-найменше раз на тиждень здавати йому реляцію[2] з усього, що дїяло ся в домі, що чув і бачив. Се була його полїція.
— То, кажете, з Буркотина хлопи? — допитував Ваґман у Барана. — Напевно, з Буркотина?
— Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.
— Ну, і що ж казали?
— Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відібрали свою справу від нього.
— Овва! Овва! — цмокнув Ваґман. — Ну, і що далї?
— А нинї рано сам маршалок був.
— Що?
— Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.
— Овва! — скрикнув Ваґман, чудуючись.
— Балакали щось, але не дуже довго.
— Ну, ну!
