бути варту перед адвокатовими вікнами. В його хорій голові чим раз більш утверджувала ся думка, що він мусить пильнувати сього ворога Христової віри, мусить у-пору остерегти перед ним людей. Але про все те говорити Ваґманові він не важив ся — адже Ваґман невірний Жид, готов висміяти, а, може, навіть нагнати його зі служби. Нинїшнє поводженнє адвоката, коли він виявив йому своє підозріннє, не розвіяло його певности, а сміх адвоката на згадку про отця-»місіяна« видав ся Баранові якимось страшним, пекельним сміхом і проняв його морозом.
— Так і є! Се несамовитий чоловік! Не даром мене при нїм так щось за серце стискає. І запах якийсь від нього йде — зовсїм, як сїрка. І очі в нього… Треба пильнувати його! Баране, не дай ся!
І, чуючи в кишенї кільканацять центів, він зайшов до шинку, щоб випити на відвагу. Горілка прогонює погані думки.
В шинку було кілька гостей — міщан і міщанок, що сидїли за столом, пючи пиво з гальб[1] і голосно розмовляючи. Баран підійшов до шинквасу й велїв дати собі чарку горілки. Поки він пив її, зі сусїдньої кімнати виглянув Стальський.
— А, Баране! — гукнув він. — Добрий вечір!
— Дай, Боже, панови здоровля! — відповів Баран, обтираючи вуса від горілки.
— Ходи но сюди, я щось маю тобі сказати!
- ↑ Склянка на пів лїтри (нїм. halb — пів
