липне до такого. О, будьте певні, я вам допоможу зазнати того смаку, якого я й сам зазнав. Ваше здоровлє, пане!
Ходить осїнь по долинї і снує свої сїти. Обснувала димами гори, заповнила мрякою яри, потягла ся сїрою курявою за течією рік і потоків, вішаєть ся по гиляках дерев, суне туманами по шляхах, облягає цїлими колюмнами села, досягає бовдурями до неба. Під її дотиком тихнуть голоси, співи та викрики, жовкне листє, стулюєть ся з болю й жалю за минулим. Вона закриває перспективи, відбирає ясність, оживлює сумнїви та знеохоту.
Євгенові здаєть ся, що її головне джерело в його серцї. Так добре відповідає ввесь сей сїрий, мокрий, тїсний та холодний кругозір настроєві його душі.
Звільна котить ся бричка по ослизлій дорозї. Мірно киваєть ся рудий Берко на козлі. Він не дуже то поганяє своїх коненят, бо вже недалеко до Бабинець, а в Бабинцях ніглїг. Звільна похитуєть ся у бричцї Євген, накинувши на себе дорожну бунду[1] з капузою. Перед ним і довкола нього все застелене мрякою, тільки де-де просунуть ся поуз нього придорожні верби, що у мряцї
- ↑ Зверхня сукняна довга одежа; звичайно ще й капуза буває на нїй, рід мішка, який звисає поза плечима й накидаєть ся на голову, як надворі зимно або дощ (кобеняк)
