Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/203

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 201 —

і в вечірнїй сутінї виглядають як великі стоги сїна; листє ще не пообпадало з них, але висить непорушно і мов облїплене густою мрякою. А далї поза вербами нїчого не видно. Поле пусте, далекі лїси щезли. Думка не хоче летїти в далечінь і вертаєть ся, наче втомлена пташка до гнїзда.

А в тому гнїздї пусто, холодно! Вилетїла з нього золота пташка, вилетїла й не вернеть ся нїколи.

Тільки тепер серед безлюдного поля, серед сього сумовитого краєвиду Євген почуває, що повна свідомість і застанова вертаєть ся йому. Тільки тепер він пізнає, що все те, що він робив перед від'їздом, робив механїчно, майже безтямно. Він ходив і обідав, розмовляв і писав, сміяв ся мов сам не свій, половиною своєї душі, коли тимчасом друга лежала мов оглушена важким ударом. Тільки тепер вона починає прокидати ся.

І Євген починає розуміти, що він отсе сьогоднї перебув якийсь важний, рішучий момент, перейшов кризу важкої хороби, в якій по довгих болях наступив пароксизм, потім глухе знесиленнє, а потім — не знати, чи піде виздоровленнє, чи смерть.

Але Євген чує себе поки-що досить далеким від смерти і, в міру, як над вечір небо насуваєть ся чим раз тяжшими хмарами, і вся країна чим раз більше затемнюєть ся, в його душі робить ся чим раз яснїйше, думка чим раз свобіднїйше розвиває крила.

Який широкий круг чуття перебув він сьогоднї і з якою шаленою скорістю! Адже ж тепер він чув себе таксамо далеким від тої хвилї, коли проливав сльози над долею Реґіни, як і від тої,