відриваєть ся й гине, щось таке, що було красою, й пишнотою, й радощами, але тепер пережило свої днї. Се вяне його молодість із її ілюзіями, й поривами, й безумним коханнєм. Те, що прийде тепер, не буде вже нї таке блискуче, нї таке нїжне, нї таке радісне. Що воно буде — не знати, але в усякім разї буде щось иньше.
Перед його очима потягли ся села, бідні, сірі, з головатими вербами при дорозї, з обломаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сїрими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами. 3-давен-давна він привик, що його серце стискаєть ся при вїздї в руське село, навіть у пору, коли воно пишаєть ся в весняному цвітї вишневих та яблуневих садків або лежить тихо, вигріваючись у лїтньому сонцї. Так немов якась важка мелянхолїя сидить під воротями кождого села сїрою жебрачкою й незримо чіпляєть ся за його полу. А тепер, у осїнній слотавий вечір, ся мелянхолїя ще важче налягає на його душу. Пусто і глухо по селах. Де-де зі стодоли чути ритмічний клекіт цїпів; де-де скрипить надкриничний журавель, тягнеть ся, бродячи в густім бодотї, космата худібка до водопою, їде парубчак на маленьких кониках охляп і лїниво поганяє худобу, з подвірря чути запізнене тріскотаннє терлицї. Навіть обороги високі, повні сїна і снопів, не розвеселяють душі. Ось посеред села мурована коршма з широкою заїздовою брамою, отвореною наростїж, мов темна, вічно-голодна пащека, готова проковтнути всї ті здобутки важкої цїлорічної працї. З її вікна визирає бородате, здорове лице арендаря, й Євгенові пригадуєть ся завтрішнїй тер-
