мін, де арендар стає за свідка проти одного з найчеснїйших селян, помовленого[1] за крадїж — один із тисячних епізодів вікової боротьби між отсею темною пащекою й селом. А ось і двір на горбі, окружений вінком високих ясенїв, що ледви мріють, огорнені мрякою, мов велитнї в сїрих широких плащах. Але двір білїєть ся крізь мряку, мов білі зуби якогось величезного звіря, все готові гризти, калїчити і смоктати кров. А он під брамою купка селян — ще обпалених сонцем від лїта, але вже скулених, обдертих, присїлих порохом, виголоднїлих. Стоять із шапками в руках, видно, ждуть пана »жонци«[2], чи прийме завтра на роботу до молочення або до горальнї[3] — хоч по пятнацять крейцарів денно. Коли Євген переїздив попри них, вони всї, мов на команду, низенько поклони ли ся йому, хоч, певно, нїхто з них не знав його. »Пан« — а вони з-віку-правіку привикли низько кланяти ся всякому панові; се одинока »наука«, одинока »цивілїзація«, яку передав їм двір. Євгенові пригадав ся віршик Боровиковського »Цар природи«, і в його голові мов джміль почали ненастанно бренїти його кінцеві строфи:
»Грицю, мой, ти цар природи!
Де лиш оком глянеш — все:
Поле, паша лїс, худоба,
Звір і риба, все твоє.«
Шапку зняв… »Мабуть, комісар.«
Бідний скулений стоїть
Чоловік, краса всїх творів,
Цар землї, природи цвіт.
