Ах, так! Видно, що ся жебрачка-мелянхолїя при в'їздї в ворота руського села чатує не лише на нього одного, чіпляєть ся за поли й за серце багатьом людям, усякого, в кого є серце! Вона не кричить, і не стогне, і не просить, а тільки »помаленьку ріже« душу важкими контрастами ненастанної працї і вбожества, боротьби й безплодности, змагань до світла — і темноти та безрадности. Контрасти тим важкі, що видають ся вічними, неминучими, незмінними, мов закони природи. А всяке змаганнє до їх зміни, злагодження їх різькости вважаєть ся чимось диким, фантастичним, стрічає насміхи, недовірство, ворожнечу й то не лише з боку тих, кому добре при тих контрастах, але нераз і з боку тих, що нидїють у вічній тїнї.
Євген нїколи не зажмурював очей на ті непринадні боки сїльського життя, нїколи не ідеалїзував собі народа, а сьогоднї, під впливом останнїх подїй, усього меньше мав охоту і здібність чинити се. Навпаки, бачилось, що тепер його зір загострив ся власне на темні й непринадні боки сїльського життя, збільшив ся його скептицизм щодо селянського характеру. Але сам вид тих бідних сїл, якими вела Його дорога, тих куп хворосту й соломи, тих подертих лахів, брудних полотнянок, сїрих і бурих лиць, косматих корів, скрипучих журавлїв, роззявлених коршем і гордих, ненажерливих дворів — будив у душі рівночасно якесь супротилежне чуттє. Показувало ся, проблискувало щось мов зеренце щирого золота в купі сїрого піску, і те щось помалу кристалїзувало ся й виявляло себе в однім коротенькім не то реченню, не то зітханню:
