— Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесеннє до суду, — мовив Євген. — Адже се нечувана річ!
— Ой, пане, — мовив ізнов один селянин. — Чи раз то вже таке трапляло ся, що дїти від щеплення вмирали. Адже наші баби боять ся пана фізика гірше зарази.
— Звичайно пяний щепить, — ляконїчно додав о. Зварич.
— Ну, і так йому се уходить?[1] Нїхто про се не знає?
— Знають, чому би нї? І в Радї Повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?
— Хто йому що зробить! — додавали селяни. — У нього плечі.
— Ну, люде добрі, то так не може бути, — мовив Євген. — Сього ми не повинні пустити плазом![2] Такий чоловік анї одного дня більше не повинен бути фізиком.
— Иньшому, певно, не дарували б, — мовив о. Зварич, — але панові Пшепюрському, жонатому з бувшою ґувернанткою пана маршалка, ну, сьому не легко можна що зробити.
— Попробуємо, — мовив спокійно Євген із тою рішучістю, що виявляла цїле обуреннє, яким тремтїла в тій хвилї його душа. І, обертаючись до людей, він додав:
