— Ходїть зараз на пробоство[1]. Зробимо донесеннє, а завтра я сам подам прокураторові.
Селяни сумно хитали голови.
— Т-та, робіть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нїчого не буде. А втім, хоч би його й повісили, то наших дїточок се не оживить…
Жінки, ридаючи, розходили ся по хатах, а чоловіки разом із Євгеном і о. Зваричем пішли на пробоство.
По вечері Євген із о. Зваричем сидїв іще якийсь час, розмовляючи про всякі справи. Правда, о. Зварич був не дуже великий майстер у веденню розмови. В ґімназії він був знаний як »тупа голова«; ледви перелїзши через матуру, він записав ся на теольоґію[2] і скінчив її якось так, що нїхто нїколи не чув його голосу. Він у полїтику нїяку нїколи не мішав ся, нї з чим наперед не виривав ся, у студіях був останнїй і перелазив з року на рік із тяжкою бідою, та все-таки якось перелїз. У нього не було нї приятелїв, ні ворогів; він не втискав ся нїкому у знайомість; про його домашнї, сїмєві відносини нїхто не знав нїчого понад те,
