життя на вищий ступінь. У колі завзятих полїтиків та балакучих теоретиків-панотцїв о. Зварич не любив показувати ся, а коли мусїв там бути, приміром, на явімось празнику або соборчику, то сидїв звичайно, пикаючи люльку, мовчав, як на турецькім казанню, й від'їжджав, нераз не обмінявши ся нї з ким анї одним словом, крім звичайного повитання.
Євген пізнав о. Зварича також при якійсь такій оказії[1] і зразу не звернув на нього нїякої уваги. Поки йшли шумні диспути про етимольоґію[2] й фонетику, про Кулїша і Драгоманова, російську мобілїзацію й шанси війни між Росією й Анґлїєю в Індії, о. Зварич мовчав, пикаючи люльку й немов дрімаючи в кутї старої софи. Далї перейшла розмова на близші справи, на вибори до сойму, на конечність якогось »порозуміння«, о. Зварич і тут мовчав таксамо, як мовчки прислухував ся й Євген. Далї Євген закинув про найблизше: про стан селянства по селах, про читальнї, каси позичкові. Тут більша часть попереднїх голосних бесїдників значно притихла; пробували викручувати ся загальними фразами про недозрілість народа до автономного життя, про глупоту й невдячність хло-
- ↑ Нагодї
- ↑ Правописні спори виповняли цїле десятилїття життя української інтелїґенції в Галичинї — з одного боку були прихильники етимольоґії, цебто, правопису з ѣ, ы, ъ, це москвофіли, з другого прихильники фонетики, кулїшівки — це народовцї або українофіли; на практицї, і в поглядах на роботу між народом власне ріжницї не було, однаково обі партії стояли далеко від народа й розуміння його потреб, а робили т. зв. »вищу« полїтику без народа. Як у 90. р. появили ся радикали, прихильники Драгоманова й соціялїзму, тодї одна і друга партія почала накидати ся на цих останнїх, і »полїтичні« спори ще більше загострили ся.
