па. І тут перший раз о. Зварич промовив. Винявши люльку з рота, він виждав хвилину загальної тиші і пробовкнув мов від нехотя:
— А по правдї скажіть: за що нам той хлоп має бути вдячний? Що ми для нього зробили?
— Як то? Як то? — загукали з усїх боків голоси й пішли вичислювати тисячні випадки та справи, де руська інтелїґенція »стояла за хлопом«.
Євген пробував знов затамувати сей потік і піднїс думку взяти ся всїм до економічної санації селянства в повітї. Він звернув увагу на те, що багато селян позатягало позички в рустикальнім[1] банку, платять лихварські проценти або занедбують сплату і попадають на лїцитацію. Чи не можна б як сьому зарадити? Оратори позвішували голови. Що ми на се порадимо? Найпростїйша рада була б: виняти з власної кишенї гроші й поплатити хлопські довги. Але ми не Крези. А в додатку непорадність, глупота й негосподарність наших хлопів швидко вичерпала б і Ротшільдову касу. Євген зачав доказувати можність рятунку, радив подумати про конверсію селянських довгів на низше опроцентовані, притягнути до акції громадські каси, Повітову Раду, — але все се були тодї такі нові та нечувані річі, що палкі полїтики попросту закричали його. Се неможливо! Де нам до того брати ся? Хто позичив у банку, той мусить заплатити, і т. д.
Євген пробував звернути увагу бесїдників[2] на
