ся, що він помагає виривати хлопів із їх пазурів. А то ззїли б його!
— А я думаю, що вони знають ся зі собою, як лисі конї. Не бійте ся, жиди не зроблять йому нїчого.
— Аз тими грішми, то аж менї самому дивно було. Знаєте, я знав Ваґмана ще здавна. То була хлопська пявка — не дай, Господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!… А від кількох лїт якось щез, хлопам не зичить, відпродує обійстя[1], закуплені на лїцитаціях, назад хлопам. Кажуть, що тепер на панів кинув ся.
— Що за причина такої зміни?
— А хто його знає. То страх мудра бестія. Може, занюхав там лїпший зиск. А на наших повітових панів він лихий за сина.
— Хиба він мав сина?
— Мав. Парубчак був так собі, гусяче повітрє. Але староста за щось хотїв допекти Ваґманові й постарав ся, що його сина взяли до війська. Ну, розщибав ся Ваґман, платив на всї боки, мало до криміналу не дістав ся, їздив до Львова, нїщо не помогло. Ще гірше розлютив наших матадорів, бо там десь повиволїкав ріжні їх справки, шахрайства та підкупства. Ну, і пімстили ся на нїм; син як пішов до війська, то вже більше не вернув.
— Як то?
— Нездара була, слабовите. Ну, а там — знаєте… Жид, нездара, ще, може, мали на нього око, ну, тай замучили. Не минули три місяцї, а Ваґма-
- ↑ Хазяйства, себто, хата з клунями та хлївами, з током — садиба
