— Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти менї на моє питаннє.
— Що я буду панови відповідати! — буркнув Жид і відвернув ся лицем до суддї.
— Прошу занотувати у протоколї, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питаннє. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?
— В моїй хатї.
— А що ж робив пан Лейба в вашій хатї?
— Видумав собі якусь крадїж і прийшов робити ревізію.
— Ну, то, певно, прийшов з вітом?
— Нї.
— З присяжним?[1]
— Нї.
— З польовим або з кимбудь із громади?
— Нї.
— Як то, сам?
— Нї, не сам. Узяв собі до помочи двох Жидів і ще трох піяків, таких, що в него днюють і ночують. Влетїли нападом до моєї хати, перестрашили жінку й дїтий, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене вязати, а потому кинув ся на мене з буком. Ну, я мусїв боронити ся.
— Правда се, пане Лейбо? — запитав Євген.
— Неправда!
— Ага, прецї маємо відповідь.
— Нехай свідки скажуть, — мовив Ілько.
- ↑ виборним
