— Нї, дякую красненько. Волить він мене скаржити.
— Ну, то тепер будеш сидїти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотїли його бити?
— Неправда, прошу високого трибуналу, — мовив Лейба, підіймаючи ярмурку на голові. — Відки він знає, що я хотїв?
— А видиш! — мовив Страхоцький до Ілька. — Лейба каже, що то неправда. То він перший кинув ся на вас? — обернув ся він знов до Лейби.
— Він перший ударив мене.
— А ви його вдарили?
— Нї, анї разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.
— Брешеш, Жиде! — крикнув Ілько.
— Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я впімнув ся за своє, він іще й набив мене. Я три недїлї лежав хорий.
— Ти міг лежати і три роки, бо й так нїчого не робиш, тільки кров ссеш із людей, — буркнув Ілько.
— Мовчи, хлопе! — завищав суддя. — Ах, ти поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лаєть ся перед судом! Кличте свідків!
— Перепрошую пана радника, — відізвав ся Євген, — я хотїв би запитати дещо в пана Лейби Хамайдеса.
— А, прошу, прошу! — поквапив ся суддя.
— Пане Лейбо, — мовив Євген, обертаючись до Лейби, ви ще досї не сказали нам, де то була та бійка?
— Де була? Де була, а бити не вільно.
