тан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі отсей проклятий уряд і всї ті справи, що заставляють його сидїти тут і не дозволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робить ся. І ще той дїдьчий адвокат! Як би не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на пів години; а так Страхоцький упер ся конче перевести ще сю розправу й позбути ся Євгена й аж тодї зробити перерву. А тодї для нього біганнє додому може бути зовсїм безпредметове. Тільки один практикант держав ся бадьоро і свобідно, і був, бачилось, душею сеї салї. Він випитав обі сторони quo ad generalia і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взяв ся за перо, щоби протоколувати розправу.
— Ну, ти, Ілько — як там тебе? — Марусяк; признаєш себе винним? — запитав суддя.
— Нї, — відповів Ілько.
— Нї? Як то нї? Адже ж ти бив Лейбу.
— Та бив.
— А знаєш, що бити не вільно?
— Та знаю.
— І як же ти смів його бити?
— Бо мусїв.
— Як то мусїв?
— Бо він би був мене набив.
— Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?
— Бо кинув ся на мене з колом.
— То хай би був бив, а ти б його був заскаржив.
