Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/247

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 245 —

тан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі отсей проклятий уряд і всї ті справи, що заставляють його сидїти тут і не дозволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робить ся. І ще той дїдьчий адвокат! Як би не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на пів години; а так Страхоцький упер ся конче перевести ще сю розправу й позбути ся Євгена й аж тодї зробити перерву. А тодї для нього біганнє додому може бути зовсїм безпредметове. Тільки один практикант держав ся бадьоро і свобідно, і був, бачилось, душею сеї салї. Він випитав обі сторони quo ad generalia і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взяв ся за перо, щоби протоколувати розправу.

— Ну, ти, Ілько — як там тебе? — Марусяк; признаєш себе винним? — запитав суддя.

— Нї, — відповів Ілько.

— Нї? Як то нї? Адже ж ти бив Лейбу.

— Та бив.

— А знаєш, що бити не вільно?

— Та знаю.

— І як же ти смів його бити?

— Бо мусїв.

— Як то мусїв?

— Бо він би був мене набив.

— Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?

— Бо кинув ся на мене з колом.

— То хай би був бив, а ти б його був заскаржив.