таки бути коло півночі дома. Загорнувши ся добре в подорожню бунду, він велїв Беркові поганяти конї і, оперши ся плечима об зад каритки, віддав ся своїм невеселим думкам. Він був загалом не високої думки про наше судівництво, але те, що бачив у Гумниськах, могло б було меньше загартовану душу довести до розпуки. Той мертвий шабльон, та ремісницька буденність вимірювання справедливости, повна зневага до провідних ідей законодавства й панованнє мертвої букви, та ще у сполученню з повною безцеремонністю людей, отупілих або й зовїм хорих духом — тут доведені були до справжньої карикатури на всяке судівництво. До якої байдужности на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб не тільки видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький, але толєрувати їх! Ну, та Страхоцький — на-пів ідіот, йому й не диво. Але що ж ті, що, знаючи його, вислали його сюди »на вислугу«? Навіть хоч би прокуратор і практикант паралїжували його ідіотичні присуди, то й тодї ще його спосіб ведення розправ мусить підкопувати повагу того »найвищого царського атрибута«, тої порфіри, вложеної на блазня. Та чи паралїжують же вони все? Практикант, як бачимо, бере, Страхоцький, хоч ідіот, а також свою користь нюхом чує, а прокуратор, молодий чоловік, обтяжений сїмєю, дбає про аванс і, певно, не схоче для якоїсь там хлопської кривди заводити історій і робити скандалу, значить, псувати собі кондуїту[1] в вищих сферах. Певна річ, Страхоцький — виїмок,
- ↑ Думку, погляд, опінїю, як хто записаний, квалїфікацію
