міцну традицію! Адже важнїйші слїдства роблять ся скрізь по Галичинї за вказівками прокуратора, а через нього звичайно за вказівками полїтичної влади. Адже ж кождий трибунал у Галичинї має суддїв, — вони нераз становлять більшість, — щотаксамо як Страхоцький, ховають сумлїннє у жменю, а за то нагострюють вухо як-найпильнїйше на те, що говорить прокуратор. Роздїл між судівництвом і адмінїстрацією — перша основа справдї-незалежного судівництва — у нас існує тільки на папері, а на дїлї це ідеал, до якого нам дуже далеко.
А коли Євгенова думка від тих »вищих сфер« перейшла вниз, до народньої маси, до селянства, йому зробило ся страшно. Адже ж те, що він бачив сьогоднї — і чи тільки сьогоднї! — ті погляди селян на суди й судівництво, ті їх почуття, з якими вони входять до судового будинка, се ж усе око-в-око те саме, що було перед 1848. роком. Змінили ся форми, але дух, суть патримонїяльного судівництва живе й досї. Той сам, хто гнав хлопа на панщину, брав у рекрути, стягав із нього податки, виганяв його з хати за »лїнивство« і при кождій з тих нагод міг тисячними способами кривдити його, той сам був і його суддею, мав судити його кривди. Закони, патенти та інтимати були надруковані в великих книгах мовою чужою й незрозумілою для народа; але й суддям вони були здалі тільки на те, щоб їх параґрафами прикривати свою самоволю, городити собі з них пліт, що забезпечував би їм безкарність кривдження й визискування народа. »Завдати когось до суду«, се в народньому поняттю була страшна погроза, більша, як коли би