хто похвалив ся: »Ось я розібю тобі каменем голову« »Хорони мене, Боже, від панської карности й людської ненависти« — ввійшло в народню поговірку. Хто йшов до суду, хоч би правда сто раз була по його боцї, тремтїв і вважав себе нещасливим, бо »панського суду нїхто не певен«. Виграти справу в судї значило таке саме щастє, як трафити на льотерію; чи справедливо, чи несправедливо виграна справа, про се питати нїкому і в голову не приходило. І чи ж ті селяни, які нинї суддю Страхоцького вважають гострим, а його практиканта добрим за те, що »дешево бере«, чи ж ті селяни не стоять уповнї на становищі патримонїяльного суду? І так роблять не тільки зовсїм темні, загукані селяни, але й такі, як отсей Ілько Марусяк, що у своїм селї ведуть боротьбу з ріжними темними елєментами і стоять на чолї поступовійшого молодого поколїння. Роблять так, бо мусять…
Ті самі непереможні обставини, що накручують суддїв на лад патримонїяльної машини, пруть і їх, селян, мов безопірне зерно, в горло тої машини.
Євгенові зробило ся страшно й душно в пудлї[1] брички. Він велїв відслонити її й визирнув на світ. Дорога йшла простою, як струна, лїнїєю, по мягкім піску. Довкола рівними, темно-зеленими стїнами тяг ся сосновий молодник, засаджений перед кількома роками коштом почасти краю і правительства, почасти кількох довколїшнїх дїдичів при дармовій працї селян. Давнїйше тут стояв великий сосновий лїс, але ті пани вирубали його так чисто
- ↑ покрива воза
