він те й знав, що коли приходило ся платити рати[1], велїв дописувати їх далї, при чому анї процентів проволоки, анї складаної провізії йому не числено. За те в господарцї хлопською касою видїл повітовий держав ся системи як найбільшої оглядности в удїлюванню й як найбільшої безоглядности у стяганню позичок, так, що селяни чим раз менше мали охоти шукати в нїй рятунку у своїх грошевих клопотах. Гроші в касї дармували, опроцентовували ся дуже низько, і се спричинило немало гризоти батьківському серцю пана маршалка. Він дивував ся, як се селяни у своїй глупотї йдуть за позичками до жидів-лихварів або до иньших банків, а оминають свою власну касу. І в його голові дозріла ґенїяльна думка: лїквідувати обі повітові каси, злити їх у одну, а на дїлї повернути готові гроші хлопської каси на латаннє дїр вічно голодної »великої власности«, в першій лїнїї своєї власної. На се треба було ухвали повної ради повітової. Се був би для пана маршалка найменьший клопіт. Селян і селянських заступників, що піднесли б голос проти сього грабіжницького замаху, в радї повітовій не було. Правда, сидїло там кілька вітів і два, чи три священики, але се були люде смирні, що дбали про ласку пана маршалка й до ведення опозиції в такій кардинальній справі були зовсїм нездібні.
Але несподївано для пана маршалка опозиція вийшла з такого боку, звідки її меньше всього слїд було надїяти ся. В радї повітовій засїдав також близький сусїд пана маршалка й його давнїй су-
- ↑ Реченцї сплат
