між гістьми, скваснїв дорешти. Він сидїв між господинею й господарем як сам не свій, піддержував розмову слабо, їв і пив мало, і на сердешне припрошуваннє панї маршалкової відповідав чемно, але без того дотепу, який робив його звичайно душею товариства. Він почував, що його зваблено в лапку[1], і що йому, мабуть, не втекти з неї.
Тимчасом розмова за столом йшла оживлена, розумієть ся, зовсїм неполїтична, про пси, конї й мисливські пригоди. Між пятим і шестим даннєм пан маршалок із найневиннїйшим у світї лицем запитав Кшивотульського, чи він перечитав уже нарис статуту нової, реформованої каси, розісланий усїм членам ради повітової?
— Одержав і я сей еляборат, але подумав собі: шкода часу і атла́су[2], — відповів ґраф.
— Однако я просив би конче коханого ґрафа прочитати його, — чемненько мовив пан маршалок. — І надїюсь, що прочитаннє розсїє ті упередженя, які пан ґраф має до сеї реформи.
— Як то? Хиба́ сей новий статут лишає річ по старому?
— Нї, навпаки, він поступовий, можна сказати, революційний, — з усміхом мовив маршалок.
— Знаєш, коханий маршалку, що я воріг усякої революції.
— А таки надїю ся, що тебе, коханий ґрафе, наверну на сю, спеціально на сю революцію.
— Мусїла б бути якась незвичайна.
— І є. Подумай собі, ми реформуємо властиво
