дент. — Справа не зовсїм така ясна, а головно, пан ґраф не мали нїякого права судити її.
— Е, що там менї ваші писані права! — офукнув ся[1] ґраф і пустив величезний клуб диму просто в лице президентові.
— Перепрошую, панове, — вмішав ся пан маршалок, — але менї здаєть ся, що дискусія зійшла на невластиву дорогу. Шановний пан президент сказав перед хвилею, що справа могла б бути залагоджена. Даруйте, що я вмішаю ся в се дїло, але менї, як і загалом усьому обивательству[2] безмірно залежить на тім, аби ся справа була залагоджена без скандалу. Се конче потрібне для поваги нашого стану, цїлого повіту.
— І я нїчого більше не бажаю, — додав президент.
— Так вільно спитати, як пан президент представляють собі її залагодженнє?
— Схотїть панове зрозуміти, — мовив, немов виправдовуючись, президент, — що я не можу попросту взяти й кинути справу під сукно. Вона занадто голосна, а в додатку маємо тут у повітї кореспондента…
— Їдовиту гадюку! — додав маршалок.
— При тому справа не в моїх руках. Слїдство покінчене, акти має в руках прокуратор…
— Ну, хто хоче в горох, той усе найде стежку, — буркнув ґраф.
Президент закусив губи й замовк.
— Коханий президенте, — задобрював його мар-
