очі робили ся непорушні, в них загоряли ся искри якогось непевного, дикого вогню, а руки, простягнені довкола печі, стискали ся в кулаки, то знов випручували ся, мов силкуючись ухопити щось невловиме. Він дико зареготав ся.
— Га, га, га! Що їм то значить! Хиба вони й без того не служать йому? Хиба вони всї не є з чортом у змові? Їм не страшно приходу Антихриста. Вони, певно, не спротивлять ся його покликові, підуть за ним, аби лише кивнув, поцїлують його і приймуть його печать і будуть служити йому, як служили досї. Тим то вони тепер такі веселі. Бачуть знаки на небі й на землї, а веселі. Пють, регочуть ся, співають. А деякі, може, і знаків не бачуть. Послїпли, родились і живуть зі зажмуреними очима. Здаєть ся, що дивлять ся, ходять, гроші лїчать, читають, а того, що найважнїйше, що найстрашнїйше, того не бачуть. Від чого душа тремтить, і кров у жилах стигне, і волоссє вгору встає, — страшних божих знаків не бачуть. А, може, й бачуть, але так, як теля нові ворота: витріщать ся, вибалушать очі, постоять тай підуть далї, не зрозумівши, що воно й до чого.
Баран опустив голову й засумував ся. Його idée fixe, недалекий прихід Антихриста, бушувала в його душі, приймаючи найріжнїйші форми й напрями. Зразу він що-дня в полудне ходив як вартовий попід Євгенові вікна. Потім покинув се — не надумуючись, але так якось забувши, і взяв ся що-ночі оббігати всї стежки й корчі міського саду, шукаючи там похованих помічників та прислужників Антихристових. І се заняттє він покинув
